Легенда "Кий, Щек, Хорив та сестра їх Либідь"

 

Легенда "Кий, Щек, Хорив та сестра їх Либідь"




                                            

                                         

                           Кий, Щек, Хорив та сестра їх Либідь

                                                      

                У низці найдавніших і маловідомих постатей української історії найцікавішою особистістю є князь Кий. Та й чи може не збуджувати нашу цікавість історична особа, що дала своє ім'я древній столиці, започаткувала витоки нашої державності. Водночас Кий є найбільш загадковою постаттю. І справа полягає не стільки в тому, що сучасний історик дивиться на Кия крізь запаморочливу товщу часу в п'ятнадцять століть, скільки в непевності й невизначеності рідкісних відомостей про нього. У ледь жевріючому світлі гранично скупих свідчень джерел він виглядає особою, котра майже повністю належить до легендарного світу.


 
  Кий, Щек, Хорив і Либідь (мініатюра Радзивіллівського літопису)  

Кий, Щек, Хорив і Либідь (мініатюра Радзивіллівського літопису)

 

 

 

           Уперше Кий з'являється на сторінках літописів у їхніх вступних, недатованих частинах, майже повністю побудованих на фольклорних переказах і легендах. У найдавнішому серед збережених часом давньоруських літописів "Повісті временних літ" оповідається про заснування найдавнішого міста східних слов'ян Києва в землі великого й славного племені полян. Літописець Нестор сповіщає: "Було троє братів: один на ім'я Кий, другий - Щек і третій -Хорив; а сестра їхня була Либідь. Сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка тепер називається Щекавицею, а Хорив - на третій горі, що прозвали по ньому Хоривицею. І збудували городок в ім'я старшого свого брата й назвали його Київ... Був навколо міста того ліс і бір великий, і ловили там звірів. І були ті мужі мудрими і кмітливими, і називались вони полянами; від них поляни і до сьогодні в Києві". Ця розповідь уміщена в розлогому вступі до "Повісті временних літ" у шерезі подій кінця V-VI ст. Історики неодноразово відзначали відверто фольклорну форму цього оповідання. Його головні й наскрізні мотиви з давніх-давен поширені у світі, принаймні - в європейському. Адже Кий започаткував Київ подібно до того, як Ромул - Рим, Коринф - Коринф, Кракус - Краків тощо. Кілька давньоруських літописів виводять назву міста Турова від легендарного засновника тамтешньої князівської династії Тури. Сучасні лінгвісти скептично ставляться до такої етимології.

Цікаво про Кия:
Кий — легендарний засновник Києва, полянський князь, найстарший з трьох братів (Кий, Щек і Хорив, іноді згадують сестру Либідь), які нібито збудували місто й назвали його на честь старшого брата Києвом. Повість временних літ подає і другу легенду (але літописець відкидає її як неправдоподібну) про те, що Кий був перевізником на Дніпрі. Легенди про заснування міста, скоріше за все, є етимологічними міфами, покликаними пояснити назви київських місцевостей.

У польського історика Длуґоша (XV століття), який широко використовував українські літописи, що дотепер не збереглися, маємо слід компіляції, де київська династія включно до Аскольда і Діра представлялася прямим потомством Кия та його братів.

За іншими переказами рицар Кей - син вихователя короля Артура Ектора Окраїнного, брата знаменитого рицаря Ланцелота, а обидва останні – сини короля Агревадена Окраїнного (згадаймо, що назва "анти" з іранської перекладається як "окраїнні", "охоронці межі", і де-які дослідники співвідносять з антами назву "Україна").

 Відомості про Кия зустрічаються в таких дощечках "Велесової книги": Ч-г, 73, 15-б, 2-б та ін. В дощечці № 4-г є свідчення про те, що Кий просто зайняв місто, яке стало руським і було називане "Києвом". В дощечці 2-б є свібчення про те, що Кий правив в Києві 30 років. Після нього на престолі був Лебедян, потім Верен з Великограда, а потім Сережен.
 

                    Недовір'я вчених XIX-першої половини XX ст. щодо вірогідності літописної оповіді про Кия, Щека й Хорива ще більше посилювалось, коли вони звертались до мотиву героїв-братів -засновників міста, землі чи народу,-теж надзвичайно поширеного в усній народній творчості багатьох народів світу. Наприклад, прадавня фольклорна традиція виводить більшість слов'янських народів від трьох легендарних братів-родоначальників: Руса, Чеха й Ляха. Відомі - давньоруські легенди про засновників східнослов'янських племен Радима, В'ятка й Дуліба. Тому історії про трьох братів-полян у науковому середовищі довгий час не йняли віри.

Однак дослідники до певного часу чомусь не помічали того, що Нестор не обмежився самою розповіддю про заснування Києва. Далі на сторінках своєї "Повісті" він знову звертається до життєпису Кия, наводячи цього разу конкретніші відомості про нього. Б. Рибаков, уважно вивчивши весь комплекс звісток про Кия в "Повісті" і порівнявши їх із повідомленнями іноземних джерел, дійшов висновку, що в основі оповідань про нього закладені достовірні історичні факти2.

Продовжуючи розповідь про Кия, Нестор гнівно відкинув вигадки сучасного йому новгородського літописця, котрий твердив, ніби Кий був не князем, а чи то простим човнярем, що перевозив людей через Дніпро, чи то навіть звичайним мисливцем-звіроловом. Київський книжник писав у полемічному тоні: "Деякі ж, не відаючи, говорять, що Кий був перевізником; був, мовляв, тоді біля Києва перевіз з того боку Дніпра, завдяки чому й говорили: "На перевіз, на Київ". Цій вигаданій версії київський літописець протиставляє власну, логічну, добре аргументовану й пов'язану з політичною діяльністю Кия. Вона починається словами: "Однак, якби Кий був перевізником, то не ходив би він до Царгорода...". Та перш ніж викласти спрямовану проти вигадок новгородського книжника розповідь Нестора, спробую відповісти на запитання: чому це раптом новгородський літописець XI ст. силкувався звести до становища звичайного човняра славного засновника Києва, котрого руські книжники XVI-XVII ст. порівнювали з фундатором Рима Ромулом і навіть із самим Олександром Македонським?! Річ у тому, що новгородський літописець відображав політичні ідеї й прагнення новгородського боярства, яке плекало мрії про колишню незалежність свого міста й докладало зусиль до того, щоб позбавитись від обтяжливих для нього опіки й влади київських князів. Виконуючи волю всевладних бояр Новгорода, освічений північний письменник намагався створити милу серцю своїх панів концепцію історії східного слов'янства, поставивши під сумнів провідну роль Києва в історії Русі й становленні державності й звеличуючи своє місто. Давши відкоша новгородському колезі, Нестор веде далі своє оповідання про Кия. Згадавши, що той здійснив подорож до Царгорода (Константинополя) і тому ніяк не міг бути човнярем-перевізником, київський літописець розвиває тему, що цікавить нас: "Кий цей княжив у роді своєму і ходив він до царя (імператора) - не знаємо лише, до якого саме, зате знаємо тільки, що велику честь мав він (Кий), як кажуть, від того царя, за якого він приходив (до Царгорода). Коли ж він (Кий) повертався, прийшов він на Дунай і вподобав місце, і збудував невелике місто, й хотів отаборитися в ньому з своїм родом, але не дозволили йому цього люди, що жили поблизу. Так і понині називають подунайські жителі те городище - Київець. А Кий, повернувшись до свого міста Києва, там і помер".

 

Текст із "Повести временных лет":

 

«И быша 3 брата, единому имя Кий, а другому Щекъ, а третьему Хоривъ, и сестра их ЛыбЂдь. И сЂдяше Кий на горЂ, кдЂ нынЂ увозъ Боричевъ, а Щекъ сЂдяше на горЂ, кдЂ нынЂ зовется Щековица, а Хоривъ на третьей горЂ, отнюдуже прозвася Хоривіца; створиша городокъ, во имя брата ихъ старЂйшаго, и наркоша и Киевъ. И бяше около города лЂсъ и боръ великъ, и бяху ловяще звЂрье. Бяхуть бо мудрЂ и смыслени, и нарицахуся Поляне, отъ нихъ же суть Поляне Кияне и до сего дни. Инии же, не вЂдуще, ркоша, яко Кий есть перевозникъ бысть; у Киева бо перевозъ бяше тогда съ оноя страны Днепра, тЂмь глаголаху: на перевозъ на Киевъ. Аще бо быль перевозникъ Кый, то не бы ходилъ къ Царюграду; но сий Кий княжаше в роду своем; и приходившю ему къ царю не свЂмы, но токмо о семъ вЂмы, якоже сказають, яко велику честь приялъ есть от царя, которого не вЂмъ и при которомъ приходи цари. Идущю же ему опять, приде къ Дунаеви, и възлюби мЂсто и сруби городокъ малъ, и хотяше сЂсти с родомъ своимъ, и не даша ему близъ живущии; еже и до нынЂ нарЂчють Дунайци городіще КиевЂць. Киеви же прішедшю въ свой городъ Киевъ, ту и сконча животъ свой, и брата его Щекъ и Хоривъ и сестра ихъ ЛыбЂдь ту скончашася. И по сей братьи почаша дЂржати родъ ихъ княжение въ Поляхъ…»

Висловлюючись по-сучасному, Нестор виклав складну й багату на події біографію сильного вождя і полководця полянського союзу племен, що зважився зав'язати перетрактації з самим імператором Візантії, а потім здійснив сміливу спробу закріпитися в збудованій ним фортеці на Дунаї - в ті часи північному кордоні імперії. Певно, це не сподобалось візантійському урядові, й він підбурив якісь племена Подунав'я проти київського володаря, що вийшов було з-під імперського впливу. У такої непростої, з багатьма реаліями історії неодмінно мала бути міцна фактична основа.

Проте в цій історії не обійшлося без відчутного впливу фольклорної творчості. Навряд чи Нестор мав під рукою якісь документи чи взагалі писемні джерела. Інакше він би знав принаймні ім'я візантійського імператора, з котрим зустрічався Кий. Найімовірніше, наш літописець добув оповідь про полянського князя з народного історичного переказу. Тому не варто дивуватись, що "Повість временних літ" не донесла до нас ні імені того імператора, ні навіть приблизних відомостей про часи, в які жив і діяв Кий.

Зате існує іноземне писемне джерело, при тому набагато давніше від "Повісті", що дозволяє кинути світло на добу Кия. Йдеться про ранньосередньовічну вірменську "Історію Тарона", в якій вміщено виразно фольклорний за формою переказ про трьох братів: Куара, Мелтея і Хореана, що заснували місто в далекій країні Палуні. Як тут не згадати землі полян і двох братів - засновників Києва - Кия й Хорива з Несторової "Повісті временних літ"?! Та найбільш вражає те, що імена середніх братів тотожні за змістом: давньоруське слово "щек" і вірменське "мелтей" означають те ж саме - "змій".

Як і в оповіді Нестора про започаткування Києва, вірменські брати Куар, Мелтей і Хореан спочатку жили нарізно, а далі разом збудували місто на горі. В обох історичних переказах - давньоруському й вірменському - є й інші близькі за змістом місця. Все це не можна пояснити випадковістю. Вчені-історики поступово дійшли висновку, що в "Історії Тарона" віддзеркалився руський переказ про народження Києва, щоправда, у зміненому вигляді.

Найбільш імовірним автором першої частини "Історії Тарона" (де йдеться про Куара, Мелтея і Хореана) сучасна наука вважає єпископа Зеноба Глака, що жив у області Тарон в VI ст. Можливо, в ті часи потрапив до Вірменії давньоруський переказ про започаткування Києва. Існують свідчення іноземних джерел про зв'язки слов'ян із Закавказзям, починаючи з VI ст. н. е. Виходить, що діяльність Кия Можна віднести до часу, який передував написанню "Історії Тарона", тобто не пізніше VI ст. Та чи не можна уточнити таке приблизне датування? Виявляється, можна.

Дослідження літописного переказу про Кия в контексті слов'яно-візантійських відносин V-VI ст. дозволило Б. Рибакову припустити, що викладений у "Повісті временних літ" епізод відвідин Києм невідомого Нестору візантійського "царя" відноситься до перших років славетного реформатора Юстініана (527-565). Згадаймо звістку літописця про прийом Кия імператором "з великою честю". Вельми схожу, навіть таку, що збігається в окремих деталях з літописною, історію повідав візантійський історик Прокопій Кесарійський, що написав працю "Війна з готами" в середині VI ст. Цей сучасник і придворний літописець Юстініана засвідчив, що імператор ласкаво повівся з антським воєначальником на ім'я Хільбудій і доручив йому захищати рубежі імперії вздовж Дунаю. "На четвертий рік своєї єдинодержавної влади імператор призначив цього Хільбудія начальником провінції Фракії, поставив його для охорони річки Істру (Дунаю), наказавши йому стежити за тим, щоб варвари, які жили там, не переходили через річку".

 

       Отже, якийсь слов'янський воєначальник Хільбудій близько 530 р. почав із своїм загоном служити Юстініанові. Ймовірно, імператор розраховував на те, що Хільбудій, котрий мав добре знати звичаї, воєнну тактику й стратегію слов'янських племен, зуміє стримувати їхні вторгнення у північні окраїни Візантії. Спочатку так і сталося. Але потім дунайські слов'яни (за виразом Нестора, "ті, що жили поблизу") напали на Хільбудія й не дозволили йому отаборитися на Дунаї. Є підстави гадати, що Хільбудій тоді вже не був на візантійській службі. Таким чином, у політичній та воєнній діяльності Кия й Хільбудія було чимало спільних рис - якщо тільки перед нами не та сама людина! З творів візантійських істориків VI - початку VII ст. (Прокопія Кесарійського, Менандра, Маврікія та ін.) відомо, що за царювання Юстініана візантійський уряд почав час від часу запрошувати слов'янських воєначальників із військовими загонами на службу, використовуючи їх головним чином для захисту рубежів по Дунаю. Тому є підстави думати, що Кий належав до тих слов'янських воєвод, що встановили союзні стосунки з Юстініаном і служили йому в небезпечній справі прикордонної охорони. Можливо, що він виступає в творі Прокопія Кесарійського під ім'ям Хільбудія. Не виключено, що слово "Кий", яке на багатьох слов'янських мовах означає палиця, дубина, бойовий молот, було зовсім не ім'ям, а прізвиськом удачливого слов'янського полководця. Адже носив із гордістю прізвисько "Мартел" (молот) король франків Карл!

 

Переповідаючи народний переказ "Повісті временних літ" про відвідини полянським князем Царгорода, набагато пізніший (XVI ст.) Никонівський літопис сповіщає, що Кий ходив на візантійську столицю "з силою ратною". Джерело цієї звістки невідоме. Російський історик XVIII ст. В. Татищев тлумачив її як вказівку на те, що Кий вчинив воєнний похід на Царгород. Це може відповідати реальності.

 

    Можливо, якісь подробиці політичної біографії Кия подано у пам'ятці візантійської літератури "Чудеса Димитрія Солунського". Як вважають вчені, вона відбиває історичні події першої половини VII ст. У "Чудесах..." у легендарній формі оповідається про те, як вождь прикарпатсько-дунайських слов'ян Кувер (згадаймо Куара з вірменської "Історії Тарона"!) повстав проти тюрків-аварів, що поневолили його країну, і, зазнавши поразки, разом із залишками війська дістав притулок у Візантії. Так само, як Кий, він відвідав імператора в Константинополі, зробив спробу закріпитися в пониззі Дунаю і навіть захопити якісь візантійські володіння й серед них велике й багате місто Фессалоніку (по-слов'янському - Солунь), але зазнав невдачі. Навряд чи Кувер - це Кий, як вважали деякі історики в минулому. Не виключено, однак, що Кий був попередником Кувера, можливо, навіть його предком, а народний поголос об'єднав їх та сполучив головні епізоди їхньої діяльності. Як би там не було, паралельне студіювання звісток вітчизняних і візантійських пам'яток дозволило ученим (Б. Рибаков, П. Толочко та ін.) припустити, що полянський вождь на ім'я чи прізвисько Кий служив одному з візантійських монархів, а далі зазнав невдачі, спробувавши на власний страх і ризик отаборитися на північному рубежі імперії.

 

Незаперечним історичним фактом слід вважати започаткування Києм східнослов'янського протоміста - пуп'янка майбутнього стольного града Русі Києва. Результати археологічних досліджень загалом надають можливість загального датування життя й діяльності Кия останніми роками V - першою половиною VI ст. Виявлено й вивчено рештки укріплень, жител, візантійські монети та інші пам'ятки матеріальної культури цього часу в прадавньому історичному осередку Києва, завдяки чому будівництво згаданого Нестором "городка Кия" можна віднести до кінця V - першої половини VI ст. На повідомленні "Повісті временних літ" про кончину Кия після повернення з Царгорода уриваються свідчення літописів про давній зародок Києва. Вона знову згадує про нього лише з 852 р., коли починає вже строго за роками викладати події східнослов'янської історії. Три з лишком століття з часу смерті Кия не минули без сліду для започаткованого ним "городка" й східнослов'янського суспільства в цілому. Поступово розрізнені союзи племен об'єднались навколо Києва в східнослов'янську державу. Хтось з істориків образно назвав давнє місто "квіткою середньовіччя". Воно дійсно концентрувало в собі не лише ремесла, промисли, торгівлю, осередки влади й релігії.

           У містах зосереджувалась культура: архітектура й живопис, прикладне мистецтво, освіта й література. Перші протоміста можна розглядати як бутони таких квіток. До них належав і Київ. Протягом VI-IX ст. з цього бутона виросла прекрасна й життєдайна квітка - середньовічний Київ, що увібрав у себе кращі здобутки політики, господарства й культури. Київ став тим соціально-політичним і військовим центром, навколо якого згуртувалось перше державне об'єднання східних слов'ян - Київська Русь. Його злет пов'язаний з ім'ям князя Аскольда.



Создан 29 мая 2013