УКРАЇНСЬКА МІТОЛОГІЯ

 

УКРАЇНСЬКА МІТОЛОГІЯ

“Дохристиянські вірування українського народу ” - Огієнко І.І. (Митрополит Іларіон) - фрагменти ; заховано мову оригіналу.



  УКРАЇНСЬКА МІТОЛОГІЯ 

                            (Слов'янська мітологія)

 

 

У розвої первісних вірувань звичайно було так, окремі явища природи уосібнювалися, і з бігом віків перетворювалися в окремих самостійних богів. Про богів з часом народжувалося все більше різних оповідань, мітів (по стародавньому – кощун), що в кінці склалися в певну систему, мітологію. Кожен бог-божок мав свій окреслений родовід, чому вони спочатку не плуталися один з одним.

 

Звичайно, щоб говорити про українську дохристиянську мітологію, ми не маємо ще потрібного матеріялу, а той, що є, ще не опрацьований належно,

– можемо говорити про мітологію всеслов'янську, і вже на її тлі виділювати й українську.

 

Як ішов розвій Київського Олімпу, знаємо мало. Треба думати, що він починався від єдиного бога Неба й Світла, і йшов до окремих богів природи, цебто окремі явища природи потроху уосібнювалися й перетворювалися в окремих богів так постали, боги: Перун, Даждьбог, Хорс, Велес і ін., а початковим богом був у нас може Сварог.

 

У Початковому Літопису під 1114 р. (Іпат. ст. 200) знаходимо спробу дати початкову генеалогію богів: "Прозваша й (його) Сварогом. І посем царствова син єго, іменем Солнце, єго же наричють Дажьбог. Солнце царь, син Сварогов, єже єсть Дажьбог

 

Слов'янська мітологія досить убога, але все таки слов'яни дійшли до уосібнення деяких своїх божків, і мали для них окремі назви.

Наші боги були: 1. Уосібнення сил природи, 2. Покровителі господарства, і 3. Покровителі і охоронці людського життя.

 

 Головніших богів було небагато, але богів другорядних усе ж таки було помітне число, тільки вони мали збірну назву: домовики, лісовики, польовики й т. ін. Для багатьох цих божків наші предки так і не склали назви, бо не глибоко персоніфікували їх.

 

Не було й остаточного певного родинного зв'язку поміж богами, так що боги наші не складали ясної родини, і майже про всіх їх ми не можемо певно сказати, чиї вони сини, чиї діти, й як вони доводяться один одному.

На початку всі боги жили на землі, у сусідстві людини, і допомагали їй або шкодили.

 

Але земне життя було тяжке й убоге, для богів невигідне, а тому пізніше, у міру розвитку мітології, головніших богів переселено на Небо, що над нами, звідки їм легко оглядати і вони бачать увесь свій світ. Але й перенісши богів на Небо, люди мислили їх таки по-земному, у людському вигляді, – до поняття духових божеств наші предки ніколи не дійшли.

                    

 

 

  Володимирові боги.

 

… У всій розлогій старій Руській Державі за історичного часу головні боги були однакові як у Києві, так і по всіх більших інших містах: у Ростові, Новгороді, Володимирі й ін. Боги ці ввійшли і в правнодержавне життя, і, напр., у разі потреби /88/ в Києві присягали Перунові. Так само в разі умов з іншими державами, напр. з греками, кияни присягали своєму Перунові в присутності грецьких християн.

Проф. Е. Аничков у своїй цінній праці 1914 р.: "Язичество й древняя Русь" твердить, ніби в давній Україні-Русі було три релігії: 1. Князь і дружина головним своїм богом мали Перуна, 2. Купці міщани признавали свого бога торгівлі, Велеса, "скотья бога", цебто бога маєтку, і 3. Простий народ цих богів не визнавав, але мав своїх божків. Коли Київський князь підбивав собі якого іншого народа, – то боги підбитого народу ставали в підлегле становище до головного бога князя.

"Володимирові боги", на думку Е. Аничкова, мали ціль політичного об'єднання племен Русі. Це були виключно княжо-дружинні військові боги, а на чолі їх стояв божок Перун. Перше Перун не був богом повселюдним, але, ставши самовладцем, кн. Володимир вивів своїх богів з укриття, і поставив їх у Києві на холмі, "вні Двора Теремного". На чолі цих богів був Перун, як головний Володимирів бог, і його він оточив іншими, богами підбитих народів: як князь стоїть на чолі всіх племен, так і його бог має бути головним богом для всіх підвладних племен.

 

 

Згадки про божків по давніх пам'ятках.

 

Деякі давні пам'ятки, а їх немало, згадують різних наших стародавніх богів. Так, у договорі кн. Олега з греками 907-го року згаданий Перун і Велес; у договорі 944 р. Ігоря з греками згаданий Перун, а в договорі з ними ж кн. Святослава 971 р. знову Перун і Волос. Під 980 р. Початковий Літопис розповідає, що князь Київський Володимир, почавши княжити, поставив у Києві на холмі поза своєю палатою ідоли богів: "Перуна і Хорса, Даждьбога і Стрибога, і Симарегла, і Мокошь", – це вже Київський Олімп.

 

В "Слові о полку Ігоревім", пам'ятці  певне 1187 року, згадані боги: Стрибог, Даждьбог, Велес, Хорс, Див, Обида, Желя, Троян. В апокрифі XII віку "Хожденіє Богородиці по мукам" читаємо, що люди "человіческіє імена Трояна, Хорса, Велеса, Перуна на боги обратиша"

 

У "Слові нікоєго Христолюбця" XI віку найповніше подано списка слов'янського Олімпу: "Вірують в Перуна, і в Хорса, і в Мокошь, і в Сима, і в Регла, і в Вили, їх же числом тридевять сестриниць глаголять (кажуть) невігласи, і мнять богинями..., і огневі моляться, зовуще єго Сварожичем... і Вилам, і Мокоші, і Симу, і Реглу, і Перуну, і Роду, і Рожаниці, і всім тим, іже суть тим подобні".

 

Пам'ятка десь чи не XII віку, але відома "нам у спискові XVI віку: "Слово і откровеніє Св. Апостол" твердить, що люди звуть "боги многи: Перуна і Хорса, Дія і Трояна, і інії многі... То человіци били суть старійшиі... Хорс в Кипрі". В Густинському Літопису XVII віку згадуються ще Купайло, Ладо, Коляда, Позвизд.

 

Є багато ще й дрібніших згадок про слов'янських богів по різних давніх пам'ятках. У Житті князя Володимира: "А Волоса, єго же іменоваху яко скотіа бога, повелі в Почайну ріку воврещи". Проложне життя його ж: "Ізбі вся ідоли: Перуна, Хорса".

 

 У Житті Авраамія, Ростовського Чудотворця, читаємо, що при ньому "чюдський конец (пригород) поклоняшеся ідолу каменному Велесу". Паісіїв Збірник XIV в. ганьбить тих, хто вірує "в Перуна, і в Хорса" (Пам. Учит. лит. III. 224).

"Бесіда трьох Святителів" подає, що "два ангела громная єсть: елленьский старец Перун і Хорс жидовин".

 

 

 

В Уставі Св. Сави ставиться питання: "Ли (чи) молилася єси Вилам, ли Роду й  Роженницам, і Перуну, і Хурьсу". Слово Св. О. нашого Івана Златоустого: "А друзі віруюють в Стрибога, Даждьбога і Переплута" (Памятники учит. лит. ІІІ. 258). Слово Св. Григорія Богослова: "І нині по українам (по окраїнах) моляться єму, проклятому богу Перуну, Хорсу, Мокоші" (Памятники, III. 235).

 


                                                                                                      

 Оце головні найдавніші джерела, в яких згадується про наших стародавніх богів. Джерела ці не все певні, але їх не мало. Наукова література про них не мала, але все таки вони ще чекають глибшого вивчення, головно всі разом, цебто мітологія в цілості.

 

Богів було в нас багато, на що не раз натякають пам'ятки, – це все були малі боги, може й місцевого почитання. "Бозі ваші – древо суть", говорить князю Володимирові папський посланець, натякаючи цим на численність цих богів.

 

Як твердить проф. Е. Аничков  біля Києва, недалечко села Берестова, був священний гай, а на схилах під цим гаєм знаходилися печери, в яких береглися Київські боги. Пізніше на цьому місці розбудувалася Печерська Лавра…                                                                   

 

 

 

                                                      Сварог.


            В науці остаточно не встановлено, чи слов'яни мали розуміння Єдиного Бога, бо всі свідчення говорять про них, як про мнобожників. Грецький письменник VI віку Прокопій у своєму творі "Про готську війну" III. 14 подає важливу звістку про слов'ян та антів, що вони почитали Єдиного Бога: "Єдиного Бога, що посилає блискавку, признають вони владикою всіх". Так само історик XII ст. Гельмольд розповідає про віру балтійських слов'ян і твердить, що вони признають одного Великого Бога, що є богом землі та Неба.

 

Початковий наш Літопис також, оповідаючи про договори з греками, подає ніби звістку про Одного Бога в киян, але дуже неясно. В договорі князя Ігоря з греками (944–945 р.) читаємо про того, хто порушить цей договір: "Да будеть клят от Бога, і от Перуна". А в договорі Святослава 971 р.: "Да імієм клятву от бога, в єго же віруєм, в Перуна, і в Волоса, скотья бога" (ПСРЛ І. 31). Тут вираз "от бога" неясний, бо може бути й "от Бога" для християнської частини. Дослідник А. Фаминцин бачить тут верховного бога, окремого від Перуна й Волоса .

 

 Розуміння Неба первісні люди мали здавна, бо наочно бачили, що з нього йде їм світло та дощ, тому й обожили його з найдавнішого часу. Небо – це все те, що над нами. Так само й слов'яни почитали Небо й молилися до нього. За вірою наших предків, Небо – це місце, де живуть боги, це Палата Божа, а зорі – це вікна, в які вони виглядають на світ. На Небі все добре, бо Боже, а звідси наша стара поговірка: Живе, як у бога за дверима, або: Батьки раді своїй дитині й Неба прихилити. На всяку їжу в нас кажуть: Дар Божий. Розуміння "Небо", "Небеса" слов'яни мали своє ще задовго до прийняття Християнства, і грецьке nefos не змогло виперти його.

 

Можливо, що напочатку єдиним головним богом був у нас Сварог, бог Неба, сам Небо й світло. Він був основою всього, це прабог, владика світу. Сварог – батько сонця й вогню, і вже від нього пішли всі інші боги, як Сварожичі. Даждьбог, бог сонця, був його сином. Сам Сварог спочиває, а світом правлять його діти, Сварожичі. Слово "Сварог" зв'язують з індійським svar, svarga – Небо, сонце, соняшне світло (правда, В. Ягіч виводив його від слов'янського "варити").

В Іпатієвому Літопису під 1114 роком читаємо, що по Сварозі "царствова син єго, іменем Солнце, єго же наричють Дажьбог. Солнце царь, син Сварогов, єже єсть Дажьбог, бі бо мужь силен". В цьому місці цього Літопису подається уривок з візантійського хронографу VІ-VІІ віку Іоана Малали про Гефеста й його сина Геліоса, і, цікаво, що наш Літописець Гефеста переклав Сварог, а Геліоса – Даждьбог, "син Сварогов". Це переклад десь X віку. /97/ В Слові XI віку "Како первое, погани суще, язиці (народи) кланялися ідолом", за списком XIV віку, вогонь зветься Сварожичем: "І огневі Сварожиці моляться".

 

Свого часу В. Ягіч у свойому журналі сильно удоводнював, що Сварог не був найвищим богом у слов'ян, що до давніх пам'яток він попав тільки випадком; крім того, це був ніби бог північний, новгородський, а не південний. Такої ж думки тримається й Е. Аничков у своїй дисертації 1914 р.: "Язычество и древняя Русь"; він твердить, що Сварог взагалі не був богом, а назва постала від Сварожич, що визначала священний вогонь біля стодоли, і тому його нема серед Володимирових богів, хоч його почитали хлібороби. Але не всі погоджуються з думками Ягіча, напр. М. Грушевський (див. Історія І. 530), і Сварог таки позостається господарем українського Олімпу.

В науковій літературі Сварог – це бог вогню, тому він опікун ковальства і ковалів, а також опікун ремесла, шлюбу і родинного щастя. У грецькій мітології йому відповідні боги Гефест і Прометей.

Щодо ковальства, то в Християнстві покровителем ковальства, замість Сварога, стали Святі Кузьма і Дем'ян (пам'ять 1–14 листопада).

 

                         Перун.


У X віці в нашій українській мітології перше місце займає вже не Сварог, але Перун , відомий /98/ і іншим слов'янським народам, а також литовцям Перун головно бог грому й блискавки, володар Неба. Він творча сила, що оживлює все, податель дощу. Пізніше це бог воїн, покровитель війська. Військо, на доказ вірности договору, клянеться завжди Перуном у Києві, де на одному з пагірків стояв його прикрашений бовван: сам був дерев'яний, голова срібна, а вуса золоті. На крилатих вогнистих конях Перун їздить по небу в вогненній колесниці. На зиму він замикає Небо й засинає, а весною своїм могутнім молотом розбиває зимові пута з землі, і все знову оживає. Старе оповідання каже, що як прилетить з Вирію зозуля, вона будить Перуна з зимового сну, і він відмикає Небо й пускає на землю тепло. Тому й зозуля віщий птах.

У Початковому Літопису бог Перун згадується кілька разів. Уже мужі князя Олега "водиша мужий на роту (присягу), і кляшася оружьєм своїм, і Перуном, богом своїм" ПСРЛ І. 13, під 907 р.). В договорах з греками 945-го й 971-го років русичі клянуться так само Перуном, що в таких договорах згадується на першому місці серед інших богів.

В одному давньослов'янському перекладі грецького оповідання про Олександра Македонського ім'я бога Зевеса, що стоїть в оригіналі, перекладено словом Перун , а це вияснює значення цього бога. Про те саме свідчить і чеський Ґлоссарій 1202-го року, в якому слово Перун пояснюється словом Юпітер. В "Бесіді трьох Святителів" розповідається, що "два ангела громная єсть: еллінський /99/ старець Перун і Хорс жидовин". Перуна згадують і багато інших пам'яток, див. їх вище.

Перун на всіх наводить страх, бо б'є вогненними стрілами, цебто громом, демонів, але може вдарити й злу людину, чому в нас – особливо в Західній Україні – аж дотепер збереглося стародавнє прокляття: "Бодай тебе Перун побив!"

Уявлення та повір'я про грім та блискавку в нас дуже старі. Під час грому забороняється свистіти чи співати, а також їсти або спати, бо грім заб'є. Злі сили сильно бояться грому й шукають порятунку під деревами, тому гамліе слід xоватися1щоб випадком не вбило разом з нечистим. Правда грому всі бояться, і тільки про відчайдушну людину говориться: "Він і грому не боїться".

Вдавнину сильно була поширена ворожбитська книга "Громник", в якій подавалось багато різних повір'їв, напр.: Коли зростає луна, і сильно загримить, то "великий муж помре". Громова стріла має цілющу силу й помагає від хворіб.

Перун, коли вперше по зимі виїздить на Небо, то своїм першим громом воскрешає землю. Цей перший грім дає силу не тільки землі, але й людям. Коли вперше гримить, то ще й тепер хрестяться й опираються спиною об дерево чи об що інше, і спина не буде боліти цілий рік, і буде щаститися такій людині.

Перун посилає блискавки, що весною будять землю до життя й оплодотворюють її дощами. Блискавки проганяють, коли треба, хмари, а також злих демонів, і випускають на волю Світло. Коли що запалила блискавка, гасити не вільно, та й даремно: не загасиш, але можна загасити – як подають перекази – молоком, особливо козиним, та сироваткою.

Пізніше, з прийняттям Християнства, культ Перуна /100/ забувався дуже поволі, і не забувся зовсім, але був перенесений на Святих громовиків: Іллю, Михайла й ін. Постало кілька громових Свят: Гавриїла 13. VII, Кирика 15. VII, Іллі 20. VII, тріскуча Анна 25. VII, Паликопа – Пантелеймона 27. VII. Найпопулярніший громовик – це Ілля. Він їздить по Небу в вогненному возі, і головно – полює на чортів вогненними стрілами та блискавками. Свято Іллі, 20. VII, на Гуцульщині зветься "громовим Святом". Володарем блискавки часто звуть Паликопу (Пантелеймона) чи Палія.   

 

    Архангол Михаїл під час грози носиться на крилах по Небу й полює на злу силу.

Як грім ударить, треба хреститися; пор. приказку: "Грім не вдарить, мужик не перехреститься" . Прийшовши в четвер увечері зо Страстей, дітям опалюють страсною свічкою трохи волосся, – щоб не боялися грому; так само помагає й громниця, стрітенська свічка. Під час грози, коли Перун чи Ілля женеться за нечистою силою чи за демоном, треба конче позатикати комини, щоб ці сили часом не вскочили до хати. Крім цього, на двір, на зливу, за двері треба викинути навхрест поскладані коцюбу та вилошника, щоб часом зла сила не забралася до хати й через двері. Взагалі ж грози сильно лякаються й тепер

 

 

                                                       Даждьбог.  

 

 

 

Богом сонця в нас був Даждьбог, син Сварбгів, син Неба. Першу згадку про нього подає південнослов'янський переклад візантійського Хронографу /102/ VI-VIII віку Іоана Малали, і згадує: "Царствова єгиптяном син Гефеста, Солнце іменем, єгоже нарічють Даждьбог, 7477 дній. Солнце же царь, син Сварогов, єже єсть Даждьбог, бі муж силен... Рече Омир творець о нем, аки Даждьбог, рече, обличи Афродиту, блудящу с Арієм... По умертвії Дажьбожі, сина Сварогова"... Як я вище згадував, в Іпатієвому Літопису під 1114 р. подається з цього Хронографу уривок, і тут Геліоса названо Даждьбогом: По Сварозі "царствова син єго, іменем Солнце, єго же нарічють Даждьбог. Солнце царь, син Сварогов, єже єсть Дажьбог, бі бо мужь силен". В Слові Св. О. нашого Івана Золотоустого читаємо: "А друзії вірують в Стрибога, Дажьбога і Переплута" (звичайно, це вставка до Слова).

Корш уважає, що Даждьбог – це бог соняшний, визначає сили й дію сонця, як підстави життя. Пізніше цей бог став родоначальником руського народу, чому в "Слові о полку Ігоревім" названо русичів Даждьбожими внуками: "Погибашеть жизнь Даждьбожа внука". Потебня й Перетц твердять, що Даждьбожі онуки – це головно князі й їхня дружина, без смердів. Деякі вчені, починаючи з Бодянського15, уважають, що Даждьбог і Хорс – це різні назви одного соняшного бога.

Походження назви Даждьбог – своє, народне; це слово складне, зложене з приказового способу даждь, цебто дай, і бог, багатство, разом – податель добра, багатства, бог подавець, дарівник, пор. Deus dator. У цій назві слово бог давніше за даждьбог. В історичних пам'ятках це ім'я звичайно пишеться або по-давньо-слов'янському Даждьбог, /103/ або по-староукраїнському Дажьбог; народне було б Дайбог, – може це залишки його чуємо в такому частому в нас "дай боже", особливо в ритуальних обрядах та при питті; пор. у колядках приспів: Ой дай Боже! У всякому разі ім'я це було поширене, і в Тупикова: Словарь древнерусских имен, 1903 р. знаходимо Дажбогович Васко, в документі 1397 року. Але деякі дослідники, напр. Огоновський, Корш та інші, настоюють на чужоземному походженні назви цього бога, – тут даждь – постало ніби з іранського dagh – пекти, палити, цебто Даждьбог визначає бог вогню. Г.М. Баратц твердить, що староруські боги взагалі східнього походження, – вавилоно-асирійського, ханаанського та фінікійського; а про Даждьбога він подає, ніби це філістимський бог Даґан, по-арабському Даджун, цебто той, хто дарує небесний дощ, Дощівник. Але Баратцова думка в науці не прийнялася.

У сучасній богомильській дуалістичній науці південних слов'ян згадується Дабог (Ягіч, "Міт. нариси").

А взагалі Даждьбог – це бог достатку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Хорс

 

 

         Друга назва для бога сонця була Хорс. Чим він різнився від Даждьбога, нема змоги встановити. Багато вчених: Бодянський, Крек, Ягіч, Фаминцин і інші, твердять, що Хорс і Даждьбог – це одна особа, один бог сонця. Але проти свідчать самі пам'ятки, що все подають цих богів, не змішуючи, як дві особі. Одної форми назви для бога Хорса пам'ятки не знають, і пишуть різно: Харс, Хурс, Хурьс, Хорс, Хърс, Хръс, Хрос. У "Слові о полку Ігоревім" 1187-го року вживається назви Хорс, як бога сонця, при тому він зветься Великим: князь Ігор, утікавши, "Великому Хорсові волкомь путь прерискаше". У слов'янських перекладах ім'я грецьке Аполлон часом перекладене нашим Хорс. Божество це було добре відоме й західнім слов'янам.16

Дуже багато давніх пам'яток згадують про Хорса. Літопис під 980 р. зве його серед Володимирових богів. "Слово Св. Григорія Богослова" подає: "І нині по українам (на границях) моляться єму, проклятому богу Перуну, Хорсу, Мокоші". Цікаве твердження "Бесіди трьох Святителів": Два ангела громная єсть: єлленьский старец Перун і Хорс жидовин". Але не вияснено, чому Хорс зветься жидовином, – може пов'язаний з половцями. Інші пам'ятки і їх свідчення див. вище.

Деякі дослідники слово "Хорс" виводять із тюркської мови, чому Е. Аничков уважає Хорса божком тюрків, – ніби Володимир підпорядкував його своєму Перунові з політичних мотивів, але така теорія малооправдана.

Дослідники виставили багато різних гіпотез для вияснення етимологічного походження слова Хорс, але загальноприйнятого пояснення ще нема. Корш виводить це слово з середньо-перського "хуршед". В.Д. Смирнов ("Визант. Врем". 1923 р. т. 23 ст. 71-72) виводить Хорса з назви м. Керчі, по-турецькому Карші. Але цікаво, що в сербів Хорс уживається, як ім'я власне, проте походження його в них невідоме.

 

 

Велес чи Волос.

 

        Одним з важніших богів був у нас і бог Велес, "скотій бог", цебто бог достатку, як пояснює його наш Початковий Літопис. Спочатку він, як і інші божки, був соняшним богом, але пізніше набрав собі іншого значення. Слово "скот" в давнину визначало /105/ взагалі багатство, гроші при міновій торгівлі17, тому Велес – це бог багатства і всякого достатку, торгівлі, опікун купців, ніби лат. Меркурій. Він, за твердженням мітологів, був не тільки охоронцем черід на землі, але пастухом і небесних стад, цебто хмар, і цим пов'язувався з Перуном.

 

Важливість цього божества бачимо з того, що князь і дружина клянуться Перуном і Велесом по договорах з греками, з 907-го року починаючи, і він часто пояснюється "скотій бог". У Літопису панує форма Волос, але в інших пам'ятках знаходимо й Велес. В "Слові о полку Ігоревім" XII в. поет і співець Боян зветься Велесовим онуком: "Віщій Бояне, Велесів внуче", а це показує, що Велес був і богом І поезії й музики, взагалі богом культури й мистецтва.

В Початковому Літопису під 980 роком вичисляються боги, яким Володимир поставив бовванів у Києві, і в цьому спискові Велеса нема; але знаємо, що його ідол стояв у Києві на Подолі, а ще на початку XI віку також у місті Ростові. У Житті Авраамія, чудотворця Ростовського, читаємо, що при ньому "чюдьский конець (пригород) поклоняшеся ідолу каменному Велесу". Але в Житті кн. Володимира подається, що "Волоса, єго же іменоваху яко скотіа бога, повелі в Почайну ріку воврещи", цебто, Волос при Володимирі був.

Пізніше Велес був широко знаний, і широко позостався в топографічних східньо-слов'янських назвах. В місті Новгороді на півночі також стояв ідол Волоса, і ця вулиця довгі віки звалася Волосовою. Був тут і манастир Волотов, і Церква Богоматері на Волотові, побудовані на місці, де був ідол /106/ Волосів. Є й місцевості, що звуться Волосово, напр. біля м. Володимира, біля Петрограду й ін. місцях. У Болгарії так само є місто Велес, а в Боснії гора Велесова. Ім'я Велеса взагалі не рідке в південних та західніх слов'ян. В Новгородському Літопису під 1230 р. згадується Волос Блуткинич.

Е. Аничков твердить, ніби Велес був славною людиною, а потім попав у боги; а ставши богом, він почитався головно в купців, як бог торгівлі всієї Русі.

Саме слово Велес-Волос дослідники багато вияснювали, але усталеного ще нічого нема. Звичайно ототожнюють дві формі: Велес і Волос, але підстав для ототожнення нема, бо форми ці зовсім різні. "Волос" веде до форми Влас, а Велес до Влѣс, але такої форми пам'ятки зовсім не знають. Мансика твердить, що Волос – це північна форма, а Велес – південна, хоч такого твердження пам'ятки не завжди оправдують.

Слово Велес знане й серед слов'янсько-литовських народів. У чехів veles – нечиста сила, слово знане з XIV віку. Латиське vels – біс, литовське velis – небіжчик, vele – душі померлих, чому припускають, що Велес був перше духом предків, що дбав про хатню худобу, а звідси б і став він "скотьїм богом".

Г.М. Баратц доводив, ніби Велес – семітський Баал, Бел, володар світу, соняшний бог, що дає людям світло. З Ваалом ототожнює Волоса й Мансика.

Є теорія й походження назви Волос від слова ст.-сл. волъ, пізніше віл, бо віл – бик часто обожувався.

 В Україні серед обжинкових звичаїв є й т. зв. Волосова (чи Іллєва) борода: остання купка збіжжя зав'язується на бороду, і при співах відповідних пісень через неї пролазять парубки.

В Християнських часах Велеса заступив Св. Власій, що святкується 11 лютого. Заступив не тільки через фонетичну співзвучність, але й через нахили свого життя, бо з його життєпису знаємо, що Св. Власій був добрим пастухом, чому й замінив попереднього пастуха Велеса, і став покровителем черід (стад). У Новгороді на місці, де стояв ідол бога Велеса, пізніше була побудована Церква св. Власія, покровителя скота.

Деякі вчені готові навіть викреслити бога Велеса з нашої мітології, бо ніби він постав із Св. Власія, – очевидно, це перебільшення. У Греції Св. Власій уважається оборонцем скота з давнього часу, і як оборонець скота, він шанується й по Европі: в Німеччині, в Англії, у Франції, а також у Болгарії, Сербії, Чехії й інш. краях. Св. Власія звичайно малюють на образах з кіньми та з худобою, а під час хвороби скота йому моляться. В Новгородському Літопису під 1187 роком Волос уже виступає як Власій, на що звернув увагу ще М. Костомаров ("Вѣстн. Евр". 1873 р. кн. 2 ст. 585).

 

 

 

 

 

Стрибог.

 

   Стрибог був богом вітру. Його ім'я часте по давніх пам'ятках, але, як і інших богів, мало виразне. У "Слові о полку Ігоревім" читаємо: "Се вітри, Стрибожі внуці, віють с моря стрілами", тут онуки – діти, взагалі породіння. В 980 році князь Володимир поставив у Києві боввана Стрибогового /108/ для поклоніння, як свідчить про це Початковий Літопис. Княгиня Ярославна в "Слові" звертається до Вітра, як до бога: "О Вітре-Вітрило, чому, Господине, насильно (силою) вієши?"

Назву Стрйбог виводять різно. Огоновський виводив її з Стриб-бог, від "стрибати". В. Ягіч (Архів V) виводив від дієслова "стерти"; так само роблять Сребрянський та Зеленин ("Изв. ОРЯС" 1903 р. кн. 4 ст. 268), – це Стрибог, бог-нищитель, бог війни.

Перша частина назви Стрибог мусить бути приказовий спосіб, як у Даждьбог, і інших подібних складених іменах (Тягнибіда, Перебийніс і т. ін.). Цю назву Стрибога, як бога нищителя, рівняють з гр. Аполоном того ж значення. Виводять і від чеського setriti (шетржити) – берегти, щадити, милувати.

Деякі вчені виводять назву Стрbбог зо Сходу. Так, акад. Ф. Корш і ін. виводять цю назву з Іранського Стрибага – високий бог (Всевишній).

Баратц бачить у Стрибозі Істр-бога, Істар-бога, Астара. Е. Аничков зовсім відкидає боже значення Стрибога, бо це ніби не бог, але назва якогось племени.

Як бачимо, остаточно походження слова Стрибог не встановлено, а тим не встановлено правдивої істоти цього бога.

 

 

                                                    Симарегл.


      Це загадковий божок, про якого мало

що знаємо. Але, видно, це був один з важливих богів, коли князь Володимир у 980-му році, як розповідає про це Початковий Літопис, поставив йому боввана в Києві для вселюдних жертвоприношень.          Літопис /109/ зве його Симорьгл, а інші пам'ятки роблять з нього двох богів: Сима і Регла, назва якогось іншомовного походження.

 

 

 

 

                                                  Мокоша.

 

 

 

          Богиня серед головних богів, якій Володимир поставив у Києві ідола для прилюдних жертвоприношень, так само не знана нам ближче. У цій богині дослідники мітологи добачували сонцеву сестру, богиню дощу. Літопис подає її, як Мокошь, а інші пам'ятки додають іще й форму Макошь, пізніше Мокоша. В народніх піснях П. Куліш записав підозріле:

Десь наш бог Посвистач спав,

Чи в Макоші гуляв?

"Слово Св. Григорія Богослова" також згадує цю богиню серед першорядних богів: "І нині по українам (по окраїнах) моляться ему, проклятому богу Перуну, Хорсу, Мокоші" (Пам. учит. лит. III. 235).

Сама форма "Мокоша" ще не конечно визначає жінку, богиню, пор. Кузьма, Хома, Ярема, Святоша й т. ін., – чоловічих імен на вдавнину було багато. Так само й форма Мокошь не конче жіночого роду, пор. кош, грош.

Е. Аничков уважає Мокошу фінською богинею, що, по підбитті, мусіла підлягти Київському Перунові й увійти в число Володимирових богів. Мала вона й гадальний характер (ст......).

Саме слово неясного походження, – його зближають з мордовським Мокша, черемиським Мокш (Е. Аничков ст. 275). Ягіч (Архів V) уважав Мокошь за слово слов'янське, в якому -ошь закінчення, як напр., у слові пустошь.

Уважалася Мокоша в Україні ще й покровителькою пологів та породіль.

В.А Рибаков здогадується, що Мокоша була богинею і пряжі. Це богиня пряля. Коли вона ставилася до кого добре, то й пряла тому або за того. У Християнстві Мокошу замінила Параскева-П'ятниця.

 

 

 

                                            Лада й Ладо

 

              Зате ясніша друга богиня нашого Олімпу, Лада, що відома і в чоловічій формі Лад або Ладо, – це були боги вірного супружжя, боги любові й веселощів, богині щастя та весни. Слово "лада" визначає вірна дружина, любка полюбовниця, а "лад" чи "ладо" – вірний чоловік (пор. "Слово о полку Ігоревім"), полюбовник. Ці слова дуже часті в топографічних назвах усіх слов'янських народів.

Пам'ятки добре вияснюють нам значення цієї богині. Так, у чеській пам'ятці 1202 р. Венера пояснена словом Лада. Польський історик Стрийковський свідчить, що Ладо був бог, якому приносили в жертву білого півня; його святкували цілий місяць, з 25 травня по 25 червня25, цебто Ладо збігався з Купайлом. Густинський Літопис XVII віку оповідає за Стрийковським про цього бога: "Ладо – бог женитви, веселія, утішенія і всякого благополучія. Сему жертви приношаху хотящія женитися, даби єго помощію брак добрий і любовний бил".

Так само Архимандрит Інокентій Гізель у свойому творі "Синопсис" 1674 р. свідчить, що Ладі "приносять жертви готовящіїся к браку, помощію єго мняше себе добро, веселіє і любезне житіє стяжати, Ладу поюще: Ладо, Ладо. І того ідола ветхую прелесть діавольскую на брачних веселіях, руками плещуще і о стол біюще, воспівають".

Але деякі дослідники, напр. Крек доводять, що бога Лада зовсім не було.

В наших весільних піснях згадується ладо, але як молодий чи молода. Слово ладо позосталося й приспівом у веснянках:

Ой дід-ладо виорем.

Взагалі ж, божество це неясне.

Шевченко пише: "Перед богами Лель і Ладо огонь Рогніда розвела, драгим єлеєм полила і сипала в огнище ладан". Тут Ладо – богиня весни та кохання, а Лель – її син

 

 

                       Лель, Полель.

 

              Лель – дохристиянський бог любові взагалі, і бог побрання. Але істота цього божка зовсім не вияснена, не відоме й походження слова. Стрічається звичайно в піснях як приспів.

Преображенський уважає, як і інші, звуконаслідувальним словом, з якого зробили божка.

Полель те саме, що й лель. Це одне й те, але дослідники часто їх відокремлюють.

Обидві слові згадуються і в польському фольклорі.

 

 

 

                          Ярило.

 

                 З дуже давнього часу відомий і Ярило, бог любові й пристрасти, сили та хоробрости. Божка цього звичайно вважають богом літнього розцвіту творчих сил природи, весінньої плодючости. Взагалі Ярило був богом весни, а також богом дітороддя, чому зображався з видатним половим органом.

Пень назви Ярило – яр, ярий, визначає сильний, особливо в любовній пристрасті, завзятий, весінній, гнівний. По давніх пам'ятках про Ярила нема згадки, але його традиція дуже сильна. Свято його було або на запусти перед Петрівкою, або зараз по Петрі. Бог цей більше знаний в середній та східній Росії, а також у Білорусі, в Україні він майже зник. Але Свято похоронів Ярила, звичайно 30-го червня, ще знане і в Україні, див. про нього нижче, в розділі IX про Свята.

 

 

 

                       Купайло.

 

          Широко знаний був і божок Купайло, що

в літі мав гучне Свято. Це був бог плодючости, земних плодів, радости, згоди

та любові, чому він в'яжеться з Ярилом (пор.

латинську Цереру). Густинський Літопис XVII

віку подає, що Купайло – це

бог достатку та врожаю, а Архим Інокентій Ґізель у "Синопсисі" 1674 р. це стверджує, – це

бог земних плодів, якому приносять жертви на початку жнив.

З приходом Християнства Купайло поєднався

зо Святом Івана Хрестителя 24-го червня, і   

став Іваном Купайлом.   

 

 

                         Див, Діва.


          Давні пам'ятки згадують про бога Див, але не подають його значення. В одному рукопису читаємо: "Ов Дию жьреть, а другии Дивии. Требу кладуть Диві, Перуну, Хорсу". Саме слово "Див", диво, дивний, одного походження з санскритським і перським Deva, божество, латинське Deus – бог, грецьке Zeus – Зевс. Дослідники приймають бога Див за дракона, змія, велета, чудовище (пор. наше "диво") . Крик Дива визначає громовий удар і бурю , і вважається за злу ознаку, як це бачимо в "Слові о полку Ігоревім" 1187 року: "Дивь кличеть верху древа", "Уже вержеся Дивь на землю". Збірник приказок Номиса подає: "Щоб на тебе Див прийшов" як заклинання.

У всіх дивах, чудовищах величезна надприродня сила. Вони творять дива, дивне, чудо, і саме слово це визначає велета, великана.

У "Слові о полку Ігореві" згадується й богиня Діва: "Встала Обида в силах Дажьбожа внука, вступи Дівою на землю Трояню", але подання це таке неясне, що дослідники часто цю Діву приймають за Дива .

Деякі дослідники під Дивом убачають тільки лиховісну птаху, пугача. Сумцов твердить, що Див перейшов у нас на лісовика. В. Ягіч (Архів IV) не вважав Дія й Діву за божків. За Аничковим

 

                                      Тур.


              Деякі пам'ятки згадують бога Тура, але що це був за бог, своїм звичаєм не подають. Арх. Інокентій Ґізель у своєму "Синопсисі" 1674 р. на ст. 49 пише про цього божка: "На своїх законопротивних сборищах і нікого Тура, сатану, і прочія богомерзкія скареди премишляюще, вспоминають". У Львівському Номоканові XVII віку в числі поганських грищ  згадуються й Тури. Дійсно, дослідники подають, що в Галичині на Подністрів'ї було Свято Тури чи Туриці на честь бога Тура, коли водили по селу бичка й приспівували: "Ой Туре, Туре небоже, ой обернися та й подивися"

.

Деякі дослідники зв'язують Тура з соняшними богами. Від слова Тур позосталося багато топографічних назов, напр.: Турія, Турійськ, Турковичи, Турів і т. ін. Тур з давнього часу вживається, як епітет хоробрости, напр. у Іпатіевому Літопису: "Храбр бо бі Роман, яко тур" . У "Слові о полку Ігоревім" князь Всеволод зветься яр-тур або буй-тур, або й просто Тур: "Камо Тур поскочяше". Звичайно, тут "тур" може бути й від відомої звірини; але, пор. що в сербів бог Тур визначав ратного бога.

Самі тури, чорні лісові бики, були широкознані в Україні аж по XVI вік. Взагалі тур добре знаний в народніх приказках.

 

 

 

 

                         Рід і Рожаниця.

 

             Давні пам'ятки нераз згадують ще й про Рід та Рожаницю, як про богів, але не окреслюючи їх значення. В Питаннях Кирика з XII віку читаємо: "Аже се Роду і Рожаниці крають хліби, і сири, і мед". Отже, як бачимо, цим ботам приношено жертви. Дослідник Афанасьев доводить, що Рід – це бог долі, Доля, талан, суд-присуд; пор. приказку: "Так йому й на роду (з давнього Роду) написано". А Рожаниці – це богині людської Долі, як грецькі Мойри, чи латинські Парки34, це феї, що появляються при народженні дітей.

Устав Св. Сави в "Сповідальних питаннях" ставить Рід і Рожаницю в число головних богів: "Ли (чи) молилася єси Вилам, ли Роду і Рожаницям, і Перуну, і Хурьсу".

У нас Рожаниці святкувалися на другу Пречисту, на Народження Богородиці 8-го вересня. "Слово Св. Григорія" розповідає, що "по Святім Крещенії череву роботні Попове уставиша Трепар прикладати Рожества Богородиці к Рожанічьній трапезі, отклади діючи". Отже, мішали Різдво Богородиці з Рожаницями. Справляли це Свято так, що справляли трапезу з "крупичного хліба, сира й добровонного вина", пили й їли, і співали Тропаря Різдва Богородиці. Про цю трапезу Роду й Рожаницям згадує й Слово Христолюбця XI віку.

Як свідчить "Слово Данила Заточника", Родом лякали дітей: "Діти бігають Рода". Дехто з учених, напр. Владимирів, приймають Рода за лісовика.

 

 

                                 Троян.

 

           Стародавні пам'ятки часто згадують про бога Трояна, але що це був за бог, не вияснюють, як не вияснюють значення й інших богів. В "Хожденії Богородиці по мукам" XII в. говориться, що грішники поробили собі ідолів "Трояна, Хорса, Велеса, Перуна"36, отже, висовується Троян навіть на перше місце. В рукопису XVI віку "Слово і откровеніє св. Апостол" читаємо, що люди сприймають "боги много: Перуна, і Хорса, Дия і Трояна".

Старші наші дослідники, напр. А. Афанасьев і А. Фаминцин і інші, уважали Трояна за бога, але новіші вважають його за відгук у слов'ян обожуваного славного римського імператора Траяна.). В "Слові о полку Ігоревім" XII віку цей божок згадується аж чотири рази, але все, як прикметник: "Земля Трояня" – це Русь, "віці Трояні", "рискаху в тропу Трояню", "на седьмом віці Трояні", усе вирази, з яких докладно про Трояна нічого дізнатися не можна.

Бог Троян дуже добре відомий і в сербів, і в них одне оповідання говорить, що він мав три голові, воскові крила й козлині вуха.

 

 

                                Доля.

 

           Стародавні пам'ятки не знають окремого бога Долю, але ввесь пізніший світогляд свідчить виразно, що такий був. За народнім повір'ям кожен має свою Долю, призначену йому Богом. Ця Доля з'являється в образі нової зірки в Небі зараз по народженні людини, а з її смертю зірка спадає з Неба додолу. У нас Доля, поділилася пізніше на добру й злу, – це Доля й Недоля.

Грецький письменник другої половини VІ-го віку Прокопій у творі "Про готську війну III. 14 розповідає, ніби слов'яни й анти – "не мають поняття про незмінний порядок речей (фатум, Доля), і зовсім не визнають, щоб він мав якусь владу над людьми. Як хтось має перед собою видиму смерть, чи в недузі, чи на війні, то складає обітницю за своє життя, що як не згине, то принесе жертву богу. І як станеться, приносить у жертву обіцяне, та й думає, що цією жертвою купив собі життя".

Очевидно, це Прокопієве твердження перебільшене: слов'яни визнавали свою неминучу Долю, хоч все таки пробували її умилостивити. В "Науці кн. Володимира Мономаха († 1125 р.) дітям" чуємо сильні впливи власне Долі, хоч із християнським забарвленням: "Так як не загинув ні на війні, ні від звіря, ні від води, ні з коня падаючи, так і з вас ніхто не може скалічитись чи забитись, коли не буде Божого повеління. А як буде від Бога смерть, то ні отець, ні мати, ні брати не заступлять від неї". А в "Слові о полку Ігоревім" Доля представлена як Суд Божий:

Ні хитру, ні горазду,

Ні птичю горазду,

Суда Божия не минути!

Тільки тут не ясно, з якого саме пункту зору автор Слова подає це: чи з стародавнього, чи вже з християнського. Але що це подається, як прислів'я, для складення й сприйняття якого потрібний довгий час, треба думати, що це дохристиянське прислів'я.

Серед усього українського народу віра в Долю здавна надзвичайно сильна. Кожному Доля постановляє, що має бути ще від колиски; і що має статися, те невідмінно станеться. Хочби ти замурувався, а Доля тебе таки знайде й зробить своє... Від Долі не втечеш. Але ніхто не знає, яка його Доля чекає. Яким кого створено, таким він і помре. Кому яка суджена дівчина, чи дівці хлопець, того не оминеш. Судженого конем не об'їдеш, хіба смерть розлучить. З такого світогляду постало й славнозвісне українське: "Якось то буде!" У нас часто говорять: його спіткала зла Доля.

На щасливого кажуть, що він у сорочці (в Галичині: в чепці) вродився. В повісті Іллі Киріяка (1888–1955) "Сини Землі" про це читаємо: "Хто в чепці вродиться, той щастя в пазусі носить". Щасливий і той, хто розв'яже ремінчика зо свого пупа. "Як дитина вродиться, то їй баба-повитуха пупа відтинає й зав'язує його в сім ґудзів, і дає мамі, щоб заховала. А коли дитина доросте семи літ, тоді мама дає їй того ремінчика, щоб руками позад себе розв'язала. Як розв'яже, то їй розум розв'яжеться, до голови впуститься". Хто Долі-щастя не має, тому завжди не ведеться.

Український народ має багато приповідок про Долю. Крім вище поданих, наведу ще: Що має бути, того не минути. Що Бог дасть, те і в вікно подасть. Долі й конем не об'їдеш. Перед Долею не втечеш. І багато інших.

Як указують дослідники, поняття про неминучу Долю прийшло до нас дуже рано, ще за Чорноморсько-Дунайської доби життя, прийшло від римлян. Як показав дослід Проф. Сонні, наша Доля – це римська Фортуна, що була сильно зв'язана з релігією. Доля буває добра й зла, діяльна чи лінива. Власне таке поняття фаталістичної Долі відоме скрізь, де тільки були римські впливи: у східніх слов'ян, у сербів, румунів, греків, іспанців37. Неминучість Долі – це світова віра.

На свято Катерини, 24 листопада, справляється обряд кликання своєї Долі: дівчата вилазять на воротя й кличуть Долю. Про неї існує багато різних легендарних оповідань, особливо ж, що краса не завжди йде з хорошою Долею. Є деякі казки, в яких герої збуваються своєї злої Долі й міняють її на добру.

 

                           

                             Переплут.


           "Слово Св. Григорья, како погани кланялися ідолом" XI віку (див. його нижче в джерелах) твердить, що "словенський язик" приносить жертви Переплуту, "і верьтячеся, пьють єму в розіх". Так само й давнє "Слово Св. О. нашого Іоанна Златоустого" († 407 р.) подає, що люди "вірують в Стрибога, Дажьбога і Переплата Звичайно, це вставка в Слово.

Але ближчих відомостей, що це був за божок, не маємо. Саме етимологічне значення слова свідчить, що може це було зле божество, що змушувало людину плутатися, блудити, близьке до Блуда. Взагалі ж це якийсь сумнівний божок.

 

 

 

                               Марена.

 

 

           Є ще одна стародавня богиня, – це Марена, богиня весни, добре знана у слов'ян, а особливо в українців, її завжди пов'язують з Купайлом, або й звуть жінкою його. Часом Марену в'яжуть з Мокошею.

Пам'ять Марени святкували двічі на рік: 1-го березня і вночі з 23-го на 24-го червня (за старим стилем), звичайно святкується разом з Святом Купайла.

Свято Марени постало дуже давно, – ще за чорноморсько-дунайської доби, за родового ладу. Стародавні пам'ятки, часто згадуючи Купайла, ніколи не згадують Марени. В Україні вона міцно защепилася, а в кінці переродилася на підступну жінку-чарівницю, а то й смерть. Свято Марени святкується над водою, звідси пішла, певне, й її назва Марена, від лат. Marinus – морський. Часті й інші фонетичні форми: Морена, Морина, Моряна.



Обновлен 29 мая 2013. Создан 28 мая 2013